АДАМОВЕ ЯБЛУКО

в якому наші герої знаходять перший чарівний предмет

- Розумієш, якщо я буду писати в цих кольорах, то на полотні вони виглядатимуть як кіч, як штучні, - озвалася Ляля, яка раз по раз зупинялася на дорозі і робила начерки в блокноті. – Я бачу весь фільм як брунатний, такі вбиті, приглушені кольори…

Навколо буяли гори. Осінній печворк складався з зелених, помаранчевих, жовтих, мідних, срібних, сіробуромалинових… клаптів, які укривали всю цю небесну господарку останнім вогнем. Кожна гора мала свій окрас і свій характер відповідно до порід дерев.

- Ляля, це буде брехня навиворіт, на догоду естетиці. Це нам все одно чи осика, чи мотика, - Найбільше Терезу заждирало естетство заради естетства. - Люди знають, яке тут дерево росте і на що воно годиться. Вони цей ліс відновлювали. Батько розповідав, що під час другої світової тут повирубали все підряд. Навколо доріг стояли лисі схили. Куди там нинішнім заготівлям, навіть браконьєрським…

- Розумієш, йдеться не про масового глядача. Треба дати якусь поживу для ока і експертам, професійному середовищу.

- Ляля, українці знають як виглядають карпатські гори восени, вони на це диво їдуть дивитися. Он бук, оно дуби, а он сосна.

- Сосна корабєльная! – вставив своєї син. – А шо, я нічого. Треба ж якось момент актуалізувати.

"Сосна корабєльная" - це був м едійний гаф, комент щойнообраних депутатів стосовно одніє колежанки і ця фразочка залетіла в роман, бо інших шансів залишитися у вічності у неї не було...

- А що ти думаєш, якщо серйозно?

- Я поки нічого не бачу. Немає ніякого сюжету. Тому про естетику ще рано говорити. Ви б краще шукали сюжет. В сучасному кіно найважливіше це історія!

- Ти думаєш, що сюжет це те, що можна ось так з рукава дістати і викинути костяшки як Василина премудра. А потім вони, ті мертві кістки, проростуть садом? – вступилася за сценаристів художниця.

- Ну, наскільки я розумію, фільм «Тіні забутих предків» був саме про це. З мертвого проростає живе, - примирливо сказав син.

- Знаєш, тут в ліси підсаджують таку черешеньку, мілку, мілку. Її для пташок спеціально садять, щоб була пожива. Птахи ті кісточки розносять і інколи на галявинах зустрічаєш такий собі самосадний садок. Може й ми зустрінемо щось таке, - розрядила атмосферу Тереза.

- О, це я бачу! Давай далі, мам. От вони йдуть лісом і бачать там маленький садочок з черешень, який цвіте. Чи ще щось незвичайне знаходять, чого в хвойному лісі не повинно бути.

- Люди, ви визначайтеся - в нас осінь чи весна? - запирхала Ляля. - Я тут з вами скоро здурію.

- Після ядерки у нас тут взагалі може бути зима… - філософськи зазначив син.

За цими балачками вони підійшли до місточка, який описала Ксеня. Місточок через Черемош був абсолютно неймовірним. Він був жовтоблакитним! Кому тут прийшло в голову його пофарбувати в патріотичні кольори? Навколо була пустка. Нікого… навіть дорогу спитати ні в кого. Тільки вдалині виднілася купка хаток.

- Туди! – сказала Тереза.

- Та навряд. - Засумнівався син. - Основна вимога до локації щоб не було антропоморфного пейзажу. Словом, щоб не було поселення, дротів і всякої цивілізаційного сліду.

- Є таке, але не забувай, що Тіні знімали 60 років тому! Тому – туди!

Дорога до гражди точилася між обробленими городами, так званими царинками. Клапті були невеликі, але по-господарськи засаджені. А ще кажуть, що гуцули не люблять землю рушити… якраз. Здалеку на узвишші біля однієї з хат виднілася людина.

- Слава Ісу! – сробував на язик нову для нього фразочку син. І наші мандрівники попрямували до хатини щоб розпитати дорогу.

Архетипний карпатський дід сидів на дуже мальовничому фоні. За ним сіріла хата, викладена старою гонтою. Її луска мінилася всіма відтінками сірого, підтверджуючи Ляліну естетичну теорію стриманого фону для дійства. Натомість дідова практика була втілена в червоно-амарантовому сердаку і дивному, колись рожемову капелюсі, з якого стирчало свіже півняче пір’я. Півень той намотував круги навколо діда наче собака. І накинувся на прибульців.

- Не зважайте! А пішов геть, своїх дівок топтати! – звично махнув рукою дід. Далі так же звично показав у бік долини. – До гражди туди!

- Слава Ісу! – почав своєї випробуваної син. - А скажіть, дідусю, ви часом в Тінях забутих предків не знімалися?

Під час мандрівки хлопець таким чином подвиг до розмови як мінімум десяток місцевих.

- Бачу сину, ти теж режисер, - усміхнувся дід, приймаючи виклик.

Остання фраза дещо знітила, але не зупинила хлопця. Ясно, що режисер, камера на шиї.

- Та мені просто ваше обличчя знайоме. То це ви грали діда в Тінях?

- Та ясно. І діда грав , і парубка грав. І хлопчика, що приходить до Івана на полонину. Я там багато грав. Не пам’ятаю, 60 років минуло, - і дід усміхнувся власному підколу.

Дід воссідав під розлогою яблунею на якомусь доісторичному ослончику. А поруч - яскрава, вирвиоко червона, красувалася лавка. До ніжки притулилася банка з дорогущою німецькою фарбою. Щойно пофарбована лава підтверджувала естетичну теорію Терези. Гуцули гармонізують свої вироби з простором. А простір цей яскравий!

- А скільки ж вам років, дідусю?

- Та завтра акурат 90 буде. Якраз драглі поставив. Якщо повернетеся – пригощу! А поки йдіть туди, бо оно хмара суне. Може і встигнете.

- А в гаржді хтось живе?

- Та де там. Тож не житло, одна обманка.

- Тобто як обманка? – не вгавав син.

- А в тебе ж очі є, то сам будеш видіти. Брехня, а не гражда!

- А як же в неї зайти, подивитися?

- Та зайдеш, увидиш! – махнув дідо і піднявся з ослону. - Піду драглі гляну щоб не прихопилися. На іменини то ви запрошені, знайте! Як воно самотньо чоловікові в тих горах. Аби хто знав!

- А як до вас правильно звернутися? – видав ще одну заготовлену фразу син.

- Адам! Адамом мене звати! А вас?

- Тереза, Лариса і

- …. Андрій, - встряв син.

- Якраз! Андрій! - засміявся дід. – Думаєш діда надурити можна. От шельма!

Вони рушили донизу і вийшли за тин, який довжелезними горизонтальними колодами відділяв дідову господу від неструктурованого всесвіту.

- Ма, ти чула він сказав «якщо повернетеся…» Сказав, знає, що моє ім’я не справжнє..

- Та навіщо ту містику розганяти. Вона вже всім приїлася. Мольфари, чари, чвари.. Ти ж сам казав – історія має бути проста як дуб. Звичайна людська історія!

-Ну, так, звичайнісінька історія, - син очевидно був збентежений. - Є звичайний дід. Звати Адам. І він нам підкинув яблуко.

Ляля підняла з-під тину яблучко. Воно було червонобоке. От тільки дивина. Рум’янець на ньому був не справжнім. Очевидно, яблучко притулилося до дідової лавки перед тим як скотитися вниз до загорожі.

-Яблуко художника! – Ляля повернула те яблуко на всі боки, втішена якимось власним відкриттям.

Вони подалися до гражди, прихопивши свій перший трофей - несправжнє яблуко. Небо над ними вже почорніло.

Він лежав під чорним непроникним небом. Вона нахилилася до нього і вкрила собою. Її груди, повні, налиті життям і втіхою оперлися в його тіло якраз на лінії ребер. Він відчував її подих, це був смачний подих спільно спожитої їжу. Пасма волосся провійнули по обличчю, легеньким янгельським пір’ячком торкнулися і… пропали. Чоловіче, як тобі самотньо. Як чоловікові самотньо в тих горах! Господи, дякую, що ти дав їй душу і вона годна зрозуміти ЯК МЕНІ САМОТНЬО і забрати, увібрати в себе це відчуття. Розтопити його собою.

Йому нічого зараз не було потрібно, окрім неї. Їжа, алкоголь, чорна жага помсти. Все відійшло. Він наче лежав на сивому… сірому попелищі, яке покривало землю чудернацькою лускою. Воно поволеньки вистигало і забирало з собою залишки людського. Зараз йому треба її тепла, щоб дійти до вершини! Йому треба дійти до вершини! Ця проста і зрозуміла мета допомагала зібрати залишки енергії щоб вивільнити в останньому пориві. Там, на вершині є надія на продовження, на вічне життя. На тій вершині чоловік кидає виклик безсмертю. Він вирішив скинути твердий шкіряний пояс, яким зафіксував поперек, щоб їм нічого не заважало. Старий клепаний гуцульський черес не піддавався. І ця робота повернула його до тями. Він відчув, точніше якось передчув, що в неї є груди, але немає плоті…

Мара увірвалася як і прийшла. Його почали бити дрижаки, корчі. Тіло вигиналося у беззвучному конанні. Холод, всепроникна гірська волога мжичка трусила ним. Натреновано він розслабив хребет щоб зняти судоми. На гілці зовсім низенько чорніло щось кругле. Він простягнув руку. Це було яблуко, невеличке гірське яблучко, побите чорною паршею. Так от як виглядає затемнення сонця, про яке вони говорили з хлопцями напередодні. Думка знайти ту кляту обсерваторію породила криву болючу усмішку. Яблучко опинилося в перчатці і він спочатку обтер його, зігрів у долонях. Куснув і поволі, як найбільший дар, розжував. І раптом прийшло звільнення – від чорного розпачу, безнадії і судом. Чоловік заплакав. Нарешті заплакав!

ДАЛІ В РОМАНІ "ЖОВТІ ЧОБОТИ ТІТКИ АНЦІ"