НОВІЧЕЛЛА

- Послухай, а чому Новічелла? - спитав чоловік.

- Це не можна пояснити, “новічеллу” можна лише пережити, - усміхнулася вона.

​

Вони стояли посеред собору і спостерігали  небувалий феномен - дощ! Здавалося, що вони перенеслися в часі, коли Дома виростала своїми стінами на перехресті вулиць, які вели у Флоренції до базарної площі. Поки в соборі не було купола, крізь храм ішов дуже жвавий трафік. Це він назавжди запакувавши у споруду оту енергію достатку, торгу, пишноти, словом -  буйство реального матеріального життя. Це й добре, бо  лише храм здатен надати цій буденній матеріальності масштабу іншого, духовного світу. Дощ - був однією з ознак реальності! Але як він проник сюди? 

​

- Ні, не крізь дах! Його занести тисячі туристів, які заходили зовні і приносили на своїх підошвах і одязі дорогоцінну вологу. Від неї мармурова підлога Доми буквально змокла і відзеркалювала скупі крізь вітражні промені. Це був світ, в якому верх і низ, небесне і земне сходилися. Відтак всі, хто був у храмі опинялися у човні. Великий остов склепіння, чрево архаїчного човна  - прабатька усіх церковних дахів покривав їх немов долонею. Це була і новічелла, і водночас її альтерего. 

​

- Розумієш, це не простий човен. В ньому мандрує свята родина - непорочна мати з дитям і її мовчазний охоронець - непорочний батько. Всі, хто ступить на  територію новічелли - вже посвячені. Ми не відпускаємо їх, не викидаємо за борт, якщо вони мають якийсь незвичний колір шкіри, кирпатий ніс, синдром Туретта чи здвиг, страждають на ностальгію, аритмію, проказу чи просто втомилися від блювання… Ми здійснюємо над ними опіку безумовно! Безумовно - це лише про любов. Життя як зернина, в яку вже запаковано всю енергію світу, але йому потрібна іскра любові. Сміх без любові, це палюча зла іронія, яка руйнує розуміння сутнісного. Праця без любові - це каторжна повинність, обов’язок, який знищить тебе фізично і принизить морально. Навчитися любити безумовно - це як навчитися слухати музику. Без любові - це порожній дратівливий звук. А слухати когось або щось з любов’ю - це йти до розуміння, осягнення, проникнення.

​

- Це і є новічелла? 

- Так, їй точно варто присвятити симфонію. Новічелла, неначе прихисток для тих, які здатні відчувати безумовну любов. Як Марія, як Йосип, як їхнє богородне дитя…

Тому і ти, подорожній, що ступив на новічеллу - не бійся! І якщо сам сказав комусь - не бійся, я поруч! будь ласка не втрачай цю безумовність, безумовність любові. Тримай, тримай за руку того, хто зараз цього особливо потребує… Тому що раз звідавши безумовної любові, ти ніколи її не переплутаєш ні з чим. І ще запам’тай - з цього човна вже не сходять…

​

Далі буде далі...