ВПЕРЕД... У МИНУЛЕ!

Коли вона побачила його в аеропорту. Це була вкрай жалюгідна картина. Біля проходу стояв чоловік з опущеними плечима. Його коротка стрижка утворювала навколо голови невеличкий ореол з сивого волосся, яке ще не визначилося – стояти чи втомлено лягти на голову. Здавалося, що від бадьорого бобрика стрижку відділяв лише один день, але він виявився фатальним. Скільки б вони не спілкувалися в зумі, але реальна зустріч була інакшою і образ його тако був інакшим, втомлена шкіра і дуже стривожений гострий поглад. Ось тільки усмішка з кожною хвилиною все менш натужна, щиріша. Він ніби перетворювався прамо тут в гамірному аеропорту Гавани. Він змінював свою подобу перед нею в реальному часі.

- Привіт! Я вже не міг дочекатися, - він ніби вагався – цілувати її тут чи почекати…

- Я теж, думала здурію, поки ми чекали рейс. Дві години запізнення… - але вона абсолютно спонтанно потягнулася до нього, притулилася як мріяла з моменту їхньої першої розмови в новій ері знайомства.

Цей безпосередній і палкий порив оживив його, він потягнувся і торкнувся її губами. Далі здійснилася велика хімія кохання. Їхні вуста злилися і час перестав існувати. Банальні фраза з романів “час перестав існувати” набула зовсім іншого, життєвого виміру. Час почав нагадувати безкінечні хустинки з рукава фокусника. Ні, він почав нагадувати їжачка зубочисток в цілій коробочці - і навіщо їх поставили на стіл в ресторані)) Час затрепетав наче дріт під кігтиками сотні горобців, вони його розкачали і раптом пурхнули - ніби і не було доторку, щоденної марудної метушні, боротьби за прокорм, неспання і рідких потішних знахідок у смітниках… Дротинка, заведена в рух щоденним виснаженням життя потішно затремтіла…

Довгий, тривалий і дуже еротичний поцілунок поглинув їх. В ньому не було нічого невідомого їм, губи впізнали губи, язик знайшов язика, зуби десь зникли і ніяким чином не заважали їхньому дослідженню. Вони цілувалися як колись – спонтанно, трепетно, природньо… Вони цілувалися абсолютно досконало стосовно одне одного, - без нав’язування, надмірної агресивності. Це було щось!

- Ух ти! – видихнув він, відірвавшися від неї.

- Машина часу? – пригадала вона фразу зі свого першого листа до нього.

- Машина часу – він знову її пригорнув і поцілував уже спокійніше, якось більш дружньо. - Хочу попередити тебе, якщо десь є пекло на землі, то ми в ньому. Я вже два дні в ньому і можу це засвідчити. Ми знову в Радянському Союзі.

Коли вона загітувала його на цю першу зустріч на Кубі, то не уявляла, що все буде настільки сумно.

- Я зняв готель, точніше - це хостел. Ми зараз туди їдемо. Хоча я не впевнений, що саме про таке ми з тобою мріяли.

Він погрузив багаж в жовту Ладу – кубинські таксі стояли біля входу в аеропорт, але бажаючих було не так багато, люди вервечкою тягнулися на зупинку автобуса. Лади були новенькі, але складалося враження, що їх фарбували в якомусь гаражі кустарним методом. Коли тобі є з чим порівнювати, недоліки російського автопрому стають дуже очевидними. Водій таксі знав російські і ламано почав розповідати про принади Гавани. Педро, а саме так він представився, розповідав про своє місто з якимось особливим придихом. Створювалось враження, що вони потрапили в столицю світу. Але картина за вікном говорила зовсім про інше.

Вздовж траси бовваніли абсолютно обдерті будівлі,... Але найбільше її вразили машини, які їхали на зустріч і мчали поруч з ними по дорозі. Це здебільшого були старі радянські авто у суміші з дуже старими американцями. І все одно армериканці відчайдушно вигравали – їхні веселі кольори, припорошені часом, вигадливі кузови і особливо блискучі металеві частини з емблемами нагадували колекційних ретро парад.

ДАЛІ В РОМАНІ "НОВІЧЕЛЛА"